Чи стане Іран «Україною» для Сполучених Штатів?  

16 березня 2026 року газета Washington Post повідомила, що розвідувальне співтовариство США не виявило ознак розколу в керівництві Ірану після початку військової операції «Епічна лють». Попри кілька тижнів інтенсивних авіаударів, іранський режим не демонструє ознак швидкого краху [1]. Навпаки, зовнішня агресія згуртувала радикальні фракції та посилила роль Корпусу стражів Ісламської революції (КСІР). Помірковані сили в Тегерані фактично відсторонені від ухвалення рішень [2].

Але, як з’ясувалося, розкол з приводу доцільності цієї операції намітився у команді президента Дональда Трампа. У відставку подав директор Національного контртерористичного центру у складі Офісу директора національної розвідки (ОДНР) Джо Кент [3]. Він заявив, що не може «з чистою совістю підтримувати війну проти Ірану, який не становив безпосередньої загрози США». За його словами, цю операцію розпочали через «тиск Ізраїлю та впливового єврейського лобі». 

Зі свого боку господар Білого дому у звичній для нього повчальній манері спілкування зазначив, що його рішення про напад на Іран запобігло Третій світовій війні. Дональд Трамп висловив впевненість, що без ударів США Тегеран протягом місяця отримав би ядерну зброю та застосував її проти Ізраїлю та інших країн Близького Сходу. 

Президент США, який «спас» світ від апокаліпсису, наскільки переконаний у перемозі над Іраном, що «заборонив» Тегерану блокувати Ормузьку протоку, оскільки це «навіть несправедливо з його боку». 

Варто пригадати, що як кандидат у президенти, Дональд Трамп постійно обіцяв, що за часів його адміністрації не буде «нескінченних війн». Його гасло «Америка понад усе» зосереджувало увагу на внутрішніх справах, тим самим гарантуючи, що США знову стануть, як він сам проголосив, «великими». Війна з Іраном не тільки підриває ці обіцянки, але й може стати таким же серйозним викликом для Вашингтона, як війна проти України для Кремля.

Володимир Путін вторгся в Україну, сподіваючись, що перемога прийде швидко і без значних втрат. Очікувалося, що несподіваний напад США та Ізраїлю на Іран дасть подібні результати. В обох випадках основною метою була зміна режиму (перехід влади від ворожої до «доброзичливої»). Вбивство духовного лідера іранських шиїтів аятоли Алі Хаменеї мало на меті відкрити шлях для захоплення влади місцевими опозиціонерами та, в найгіршому випадку, призвести до реалізації «венесуельського сценарію», за яким його наступники, налякані перспективою втрати влади, а можливо, й життя, без вагань приймуть американські умови.

Війна між США, Ізраїлем та Іраном триває понад три тижні, але вже на третій день бойових дій Дональд Трамп висловив упевненість, що конфлікт триватиме чотири-п’ять тижнів [4]. Однак президент додав, що війна може тривати й довше, і що навіть за цього менш оптимістичного сценарію він «не занудьгує» і продовжуватиме війну, доки не будуть досягнуті намічені цілі. Хочеться сподіватися, що війна справді буде короткою, але міністр оборони [5] Піт Гегсет і голова Об’єднаного комітету начальників штабів  (ОКНШ) генерал Ден Кейн публічно оголосили про відправку підкріплень на Близький Схід. Зібрана там армада явно виявилася недостатньою для реалізації намічених планів [6].

Цілі та засоби війни проти Ірану

Офіційні цілі мають суто військовий характер — демонтаж ядерної програми, знищення арсеналу балістичних ракет і флоту, а також припинення підтримки шиїтських рухів у мусульманському світі. Коротше кажучи, це означає повне роззброєння Ірану, і важко уявити, що будь-який уряд, який захищає свій суверенітет, погодиться на ці умови. Без переходу влади до уряду, повністю залежного від Вашингтона, виконання цих вимог малоймовірне.

Щодо можливості появи уряду, дружнього до Вашингтона, тут виникають серйозні труднощі. Президент Дональд Трамп і Державний секретар Марко Рубіо закликали іранців вийти на вулиці та захопити владу, але як можна очікувати такого розвитку подій, коли з одного боку вирують вибухи, а з іншого — в демонстрантів стріляють сили безпеки? Крім того, такі інциденти, як бомбардування школи для дівчат чи лікарні, не додають США друзів. Загалом кажучи, зовнішній тиск, спрямований на повалення уряду, як правило, посилює його згуртованість, а не навпаки. 

Військовий тиск явно не дав очікуваних результатів. Знищення значної частини політичного та військового керівництва Ірану не призвело до капітуляції, хоча ця ситуація непокоїть істеблішмент країни [7]. Незважаючи на втрати, іранські збройні сили розпочали контратаку менш ніж через дві години після початку війни. Виявилося, що влада була готова прийняти такий удар, і ці події явно застали американо-ізраїльську коаліцію зненацька. Сам факт того, що наступ армади не призвів до підняття Тегераном білого прапора, став несподіванкою для Вашингтона, але це не спонукало США до розробки плану «Б».

Такі кроки робляться лише зараз. Відбуваються спроби сформувати коаліцію тих, хто бажає розпочати збройне повстання в Ірані. Найкращими кандидатами на таку роль, на думку Білого дому, є курди [8] та азербайджанці [9] — обидві нації становлять переважну більшість на північному заході Ірану. Однак такий розвиток подій не є очевидним. Нинішній президент Ірану Масуд Пезешкіан має азербайджанське походження. Азербайджанці також переважно шиїти, тому вони мають тісні релігійні зв’язки з персами. Курди, у своїй більшості, є мусульманами-сунітами, але вони не мають хорошого досвіду співпраці з американцями. Вони живуть не лише в Ірані, а й в Іраку, Туреччині та Сирії.

У 1991 році, під час першої війни в Іраку, президент Джордж Буш-старший закликав іракських курдів до повстання, але після перемоги він не запропонував їм жодної допомоги, а тодішній диктатор Саддам Хусейн жорстоко їх розгромив. Зовсім недавно США використали курдів у Сирії для повалення режиму Башара Асада, але після досягнення цієї мети Вашингтон зробив ставку на переможця Ахмада аш-Шараа (араба). Тут постає питання про те, наскільки азербайджанці та курди будуть готові ризикувати своїми головами в цій боротьбі. Крім того, така тактика, безсумнівно, зустріне сильний опір з боку Туреччини, де збройний конфлікт із курдами триває з 1984 року, і перспектива курдської держави по той бік кордону для Анкари є виразною червоною лінією. Тому найбільш перспективний шлях США до досягнення поставлених цілей виглядає напрочуд тернистим.

Військовий варіант?

Дійсно, коаліція США та Ізраїлю має нищівну військову перевагу над Іраном. Його ВПС відносно слабкі [10], ППО була недосконалою [11] і сьогодні можна сказати, що коаліція досягла повного панування в повітрі. Подібна ситуація і з ВМС Ірану [12]. Проблема полягає в тому, що панування в повітрі та на морі недостатньо, щоб змусити Іран капітулювати. Досвід багатьох війн це доводить.

Наприклад, у липні 1943 року під час операції «Гоморра», «килимового бомбардування» англо-американською авіацією Гамбурга, загинуло майже 45 тисяч жителів міста, але це не мало стратегічного ефекту. Воно також виявилося обмеженим у тактичному плані, оскільки, незважаючи на знищення майже трьох чвертей міста та понад п’ятисот промислових підприємств, багато з них відновили роботу через місяць. Аналогічний наліт на Токіо відбувся у березні 1945 року та призвів до 100 тисяч смертей. Людські втрати (більше, ніж у Хіросімі чи Нагасакі) та наступні авіаудари (ще кілька сотень тисяч убитих) не поставили Японію на коліна. Нещодавно американська авіація бомбардувала сили хуситів та урядові установи у Північному Ємені протягом майже двох місяців. Через п’ять тижнів Пентагон підрахував, що здатність противника завдавати ракетних ударів знизилася на 87%, а атак безпілотників – на 65%. Проте, через три тижні США уклали угоду, за якою хусити погодилися не обстрілювати американські, але не ізраїльські кораблі. Прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу не знав про ці переговори та різко розкритикував угоду.

Повітряні атаки можуть завдати дуже болісних втрат, але не обов’язково змусять ворога здатися. Тому масштаби втрат, які іранці готові понести, мають вирішальне значення. На це питання немає чіткої відповіді, але варто нагадати, що, незважаючи на знищення майже всього Сектора Гази, ХАМАС залишається там, і немає жодних ознак того, що палестинці готові здатися. Власний досвід Ірану також заслуговує на увагу. У 1980 році він зазнав вторгнення з боку Іраку і, незважаючи на величезні втрати за вісім років війни (ймовірно, півмільйона загиблих, зокрема від масових газових атак), вийшов із конфлікту без територіальних втрат. Необхідно зазначити, що Іран діяв у тій війні поодинці, тоді як Ірак підтримували як Захід на чолі із США, так і СРСР. Тому багато експертів ставлять під сумнів здатність коаліції здійснити зміну режиму в Ірані без відправки наземних військ. Міністр оборони США Піт Гегсет натякнув на таку можливість. Хоча навіть наземне вторгнення не гарантує успіху, як показав випадок із Сектором Гази, переважна більшість якого була окупована Ізраїлем. 

У цій війні (доки не відбудеться наземного вторгнення) боротьба залежатиме від здатності Ірану здійснювати атаки за допомогою ракет і дронів, а також від здатності коаліції нейтралізувати цю загрозу. Іран не має достатніх засобів захисту від нападів, тому, кажучи простою мовою, він прийме бомбардування віч-на-віч. Досвід багатьох воєн, включно з російсько-українською, свідчить, що влада в ситуації «пан або пропав» здатна змусити населення піти на значні жертви, тому правління аятол не можна списувати з рахунків. З іншого боку ситуація виглядає інакше, адже відсутність перемоги не означає поразки США, Ізраїлю та арабських держав, що межують з Перською затокою. Коаліція може розпастися через різні пріоритети чи конфлікт інтересів [13].

Варто звернути увагу ще на такий важливий момент. Протягом минулого року для систем Patriot було виготовлено 620 ракет. Значна частина як цієї партії, так і раніше накопичених запасів була відправлена ​​в Україну [14]. Враховуючи, що для збиття однієї балістичної ракети потрібно щонайменше дві ракети, то ситуація коаліції в цьому плані не виглядає райдужно. Витрати — це окреме питання, адже безпілотник може коштувати кілька тисяч доларів, а ракета — понад мільйон.

Політична підтримка війни 

Постає наступне важливе питання — підтримки цієї війни в американському суспільстві. Незважаючи на її початковий успіх, ця підтримка, м’яко кажучи, обмежена — позитивно ставляться до ініціативи від 27 до 41% американців [15]. Цей поганий результат пов’язаний з відсутністю ясності щодо причин, чому нинішня адміністрація США вирішила стати на стежку війни. Зазвичай у таких випадках президент виступає зі зверненням до нації, а члени його адміністрації надають вичерпне пояснення вжитих дій. Цього разу нічого подібного не сталося. 28 лютого 2026 року, одразу після початку авіаударів, Дональд Трамп розмістив восьмихвилинну промову на своїй платформі Truth Social, а потім уникав журналістів усі вихідні. Жоден високопосадовець не з’явився в неділю вранці в популярних політичних програмах. Лише на третій день, під час візиту канцлера Фрідріха Мерца, журналістам вдалося поставити президентові запитання про війну.

Згідно з конституцією США, право оголошувати війну належить Конгресу, що викликало питання щодо законності всієї операції. Щоб вирішити цю проблему, Державний секретар Марко Рубіо на третій день війни надав пояснення провідним членам законодавчого органу. Його обґрунтування викликало здивування: він повідомив конгресменам і сенаторам, що США дізналися про плани Ізраїлю бомбардувати Іран і, побоюючись, що відповідь Тегерана пошириться на американські бази в регіоні Перської затоки, вирішили вжити превентивних заходів і вступити у війну. Наступного дня президент Дональд Трамп заперечив це та заявив, що саме він змусив Ізраїль розпочати війну. Главі зовнішньополітичного відомства довелося потім пояснювати, що його попередня заява була спотворена. В такій ситуації важко повірити, що влада США мала якусь узгоджену стратегію. Натомість у пересічного прихильника ідеології «Америка понад усе» могло б скластися враження, що насправді йдеться про «Ізраїль понад усе».

Ще гірше виглядає ця неузгодженість у більш широкому контексті. За тиждень до початку авіаударів газета Washington Post опублікувала статтю, в якій говорилося про серйозне занепокоєння щодо готовності американської армії до проведення військової операції, яке голова ОКНШ генерал Ден Кейн висловив Верховному головнокомандувачу ЗС США. Безпосередньо перед початком війни віце-президент Джеймс Д. Венс заявив, що тривала боротьба неможлива, можливі лише короткострокові дії. Після початку війни агентство Reuters повідомило, що розвідслужби США також висловили серйозні застереження щодо успіху цієї операції. Можна зробити висновок, що всі наполегливо працювали над тим, щоб забезпечити собі якесь алібі на випадок фіаско. Тому важко зрозуміти, чому президент Дональд Трамп, у деяких випадках такий компетентний політик, вирішив ризикнути. 

Зловмисні користувачі Інтернету перейменували операцію «Епічна лють» на «Лють Епштейна». За їхнім припущенням, військовий конфлікт із Іраном має на меті відволікти увагу громадян від скандалу з файлами померлого фінансиста Джеффрі Епштейна, які містять імена багатьох впливових осіб, і врятувати репутацію політичних еліт.

Ця ситуація може ще більше погіршитися, адже, згідно зі знаменитим висловом, сформульованим два століття тому Карлом фон Клаузевіцем, війна ведеться в «тумані». Кожна зі сторін розпочинає військові операції з певним планом, але він зазвичай не витримує випробування фронтовою реальністю. Звісно, Іран не може виграти цієї війни, оскільки диспропорція сил і засобів є колосальною, але для Тегерана перемогою буде уникнення повної поразки, тоді як американо-ізраїльська сторона мусить досягти своєї мети — домогтися встановлення уряду, прихильного до себе, якщо не повністю покірного. Отже, ми маємо справу з надзвичайно цікавим явищем — з одного боку, з величезною асиметрією у військовому потенціалі, а з іншого — з диспропорцією у цілях: Іран є слабким гравцем, але йому й не потрібно багато, щоб досягти успіху.

У цьому питанні важливе значення матиме ставлення американського суспільства до війни. Більшість представників істеблішменту виступають «за», але, як згадувалося вище, пересічний громадянин не поділяє цієї думки. З часом, якщо потенційні негативні наслідки цієї війни стануть повністю очевидними — зростання цін на паливо та, як наслідок, зростання цін на інші товари, подальші втрати особового складу та техніки, збільшення воєнних витрат — то нинішній низький рівень підтримки може ще більше знизитися.

Геостратегічні наслідки

Стратегія національної безпеки США, прийнята наприкінці 2025 року, передбачала зосередження уваги на Індо-Тихоокеанському регіоні. Не секрет, що Китай є головним суперником Сполучених Штатів у боротьбі за роль світового лідера. З точки зору цієї загрози, збройні конфлікти в Україні та Ірані є другорядними. На початку своєї другої каденції Дональд Трамп охоче втілював у життя політику, спрямовану, з одного боку, на впорядкування внутрішніх справ — підвищення економічної конкурентоспроможності, боротьбу з ультралівими ідеями, стримування необмеженої імміграції та підвищення внутрішньої безпеки — а з іншого — на обмеження менш важливих міжнародних зобов’язань: змусити Європу взяти на себе тягар захисту від можливого російського вторгнення та допомоги Україні.

Рік потому ситуація виглядає зовсім інакше. Російсько-українська війна не закінчилася, а США розпочали операцію зі зміни режиму в Ірані, що може мати наслідки, подібні до попередніх подібних дій, зокрема, здавалося б, похвальних спроб запровадити демократію в Афганістані та Іраку. Вашингтон ризикує «загрузнути» на Близькому Сході, як Москва «загрузла» в Україні. Це було б помилкою з неймовірно жахливими наслідками. Не лише тому, що США втрачають безцінний час, необхідний для зміцнення своїх позицій на Далекому Сході, але й перш за все тому, що американська громадськість втомилася від міжнародних військових експедицій. Порушення Дональдом Трампом своїх передвиборчих обіцянок підірве довіру до всього політичного класу та може породити рух, ще більш радикальний, ніж кампанія «Зробимо Америку знову великою» (MAGA), яким лякають аналітики. Ідеологія «Америка понад усе» не передбачала ізоляціонізму, а радше мала на меті раціоналізацію залучення у справи інших країн. MAGA у квадраті виступатиме за вихід США з усієї Євразії. 

Деескалація конфлікту з Іраном буде нелегкою для Трампа. Не лише тому, що це загрожує значним підривом іміджу світової наддержави, але й тому, що Іран не погоджується на припинення вогню. У червні минулого року склалася саме така ситуація, і Тегерану це не пішло на користь. Чому аятолли мали б зробити цю помилку вдруге?

Далекосяжний вихід з міжнародних зобов’язань може стати навіть необхідним, якщо війна з Іраном (як колись війна в Іраку) коштуватиме трильйони доларів. Рівень боргу державного сектору США вже перевищує 120% ВВП, що вище, ніж було наприкінці Другої світової війни.

Китай та Росія мають усі підстави підтримувати (не визнаючи цього офіційно) Іран у його зіткненні зі Сполученими Штатами [16]. Чим більше Вашингтон «загрузає» на Близькому Сході, тим менше ресурсів і сил він може спрямувати в інші регіони [17]. Іран також має величезне стратегічне значення для обох країн. Він захищає Росію від американського проникнення в її «м’яке підчерев’я» (Центральна Азія та Сибір) та забезпечує їй вихід до Індійського океану. Для Китаю, зі свого боку, це життєво важливий елемент сухопутного маршруту Схід-Захід, що дозволяє йому уникнути морського зіткнення із США, до якого він не готовий.

Володимир Паливода,
експерт у сфері міжнародних відносин

Примітки:

[1] 18 березня 2026 року ОДНР оприлюднив «Щорічну оцінку загроз», в якій зазначається, що Іран зазнав серйозних втрат унаслідок військової операції та тиску, однак залишається одним із найнебезпечніших гравців на Близькому Сході. Тегеран зберігає здатність діяти через проксі-мережі, використовувати ракети та безпілотники, а також проводити операції проти США та їхніх союзників. Внутрішня ситуація в країні нестабільна. Економічна криза, корупція та суспільне невдоволення підривають стійкість режиму. Однак саме це робить його більш небезпечним — ослаблені режими частіше йдуть на ризиковані кроки. Іран майже напевно прагнутиме реваншу та відновлення своїх можливостей, включно з елементами ядерної програми.
[2] Ліквідація Секретаря Верховної ради національної безпеки Ірану Алі Ларіджані, який ще до смерті верховного лідера Алі Хаменеї вважався де-факто правителем країни, безперечно була важливим успіхом ізраїльської розвідки. Водночас, як наголошують західні експерти, він все ж таки був прагматичним політиком, відкритим до дипломатії. За кілька днів до початку ударів з боку США та Ізраїлю Алі Ларіджані літав до Оману на останні посередницькі переговори. 
[3] Джо Кент був призначений директором НКТЦ 3 лютого 2025 року.
[4] 20 березня 2026 року прес-секретар Білого дому Керолайн Лівіт зробила заяву, в якій зазначено: «Президент і Пентагон розраховували, що на виконання поставлених завдань потрібно приблизно 4-6 тижнів». 
[5] 5 вересня 2025 року президент США Дональд Трамп підписав виконавчи указ, згідно з яким  дозволяється використовувати назву Військове міністерство як паралельну для Міністерства оборони, але лише в церемонійному та неофіційному контекстах.
[6] За даними агентства Reuters, Пентагон запросив 200 млрд доларів на війну проти Ірану, а США можуть відправити свій військовий контингент на острів Харг, звідки здійснюється 90% експорту іранської нафти. Також серед цілей цієї операції забезпечення проходу нафтових танкерів через Ормузьку протоку. Західні експерти звертають увагу на суперечність між публічними запевненнями Дональда Трампа про відсутність плану наземної операції та паралельною підготовкою великого бюджетного запиту на затяжну кампанію. 20 березня 2026 року телеканал Fox News повідомив, що США направили на Близький Схід десантну групу чисельністю у 4,5 тисячі моряків та морських піхотинців.
[7] За повідомленнями зарубіжних ЗМІ, після ліквідації Секретаря Верховної ради національної безпеки Алі Ларіджані, його заступника Алі Батені, глави добровільного воєнізованого формування «Басідж» у складі КСІР Голамрези Сулеймані та міністра розвідки Есмаїла Хатіба іранські високопосадовці налякані та побоюються за свою безпеку. Всі вони задаються питанням, хто стане наступною мішенню, оскільки Ізраїль не зупиниться, доки не буде вбито всіх лідерів країни і не буде повалено Ісламську Республіку. 
[8] За оціночними даними, в Ірані проживає від 3 до 5 млн курдів, що становить від 3 до 5% населення країни. На відміну від більшості населення Ірану, що є шиїтами, більшість курдів — суніти. Ця релігійна відмінність, поряд з культурними та мовними особливостями, посилює напруженість між курдами та центральним урядом. Курдські політичні та збройні організації активно борються за автономію чи самовизначення. 
[9] За оціночними даними, в Ірані проживає від 25 до 35 млн азербайджанців, що становить від 35 до 42% населення країни. 
[10] Через міжнародні санкції та ембарго Іран тривалий час відчував труднощі з придбанням сучасних літаків, запчастин і технологій для ремонту та модернізації своєї авіації. ВПС Ірану значною мірою базувалися на застарілих літаках радянського та американського виробництва, закуплених до революції 1979 року або у 1980-х. Це знижувало їхню боєздатність і надійність. Через ізоляцію та санкції Ірану було складно підтримувати високий рівень підготовки льотного складу та технічного персоналу.
[11] Іранська ППО базувалася на застарілих радянських і китайських системах, які не завжди ефективно виявляють сучасні цілі, особливо малі безпілотники та високотехнологічні ракети. Вона також виявилася недостатньо масштабною і розгалуженою, щоб ефективно протистояти масованим ударам із застосуванням сотень ракет і дронів одночасно. Такі атаки можуть «перевантажити» систему, що призводить до її часткового або повного паралічу. Іран не мав у достатній кількості сучасних систем ППО, які могли б ефективно протистояти новітнім засобам повітряного нападу, зокрема високоточним ракетам і безпілотникам із технологіями радіоелектронної боротьби. Під час попередніх військових кампаній, зокрема у конфліктах із Ізраїлем, значна частина ешелонованої ППО Ірану була знищена або виведена з ладу, що послабило загальну обороноздатність.
[12] У ході війни проти Ірану США потопили оперативно-тактичними балістичними ракетами значну кількість кораблів іранського флоту. В цьому переліку є як мінімум один підводний човен проєкту 877 «Варшавянка». Іран мав взагалі три таких субмарини, котрі переважно стояли на ремонті, аніж виходили в море. Контракт на їх поставку Тегеранові укладав ще СРСР, а виконувала вже Росія.
[13] Дональд Трамп намагається публічно дистанціюватися від найризикованішої частини ескалації — ударів по нафтових і газових об’єктах і вимагав від Ізраїлю припинити удари по енергетиці Ірану. Беньямін Нетаньягу наразі погодився не робити цього, але невідомо, як це буде співвідноситися з більш широкою стратегією Ізраїлю щодо стримування і тиску на Іран.
[14] 19 березня 2026 року міністр оборони США Піт Гегсет заявив, що запаси боєприпасів виснажені, зокрема, через постачання Україні. За його словами, тепер Сполучені Штати мають використовувати свої боєприпаси насамперед для власних потреб, а не постачати їх комусь.
[15] Різниця в цифрах залежить від конкретного опитування та формулювання запитань, але загалом менше половини населення США схвалює цю війну. 
[16] 14 березня 2026 року міністр закордонних справ Ірану Аббас Арагчі заявив, що його країна продовжує військову співпрацю з Росією і Китаєм навіть під час війни на Близькому Сході. Раніше американські медіа, з посиланням на джерела в розвідці, писали, що РФ обмінюється з Іраном розвідданими про дислокацію військових баз США. Звісно, що росіяни офіційно заперечили це, а сам Дональд Трамп заявляв, ніби «немає підстав вважати», що Москва допомагає Тегерану. Правда, згодом він визнав, що Росія «можливо, трохи» допомагає Ірану під час ізраїльсько-американської операції в регіоні. 17 березня 2026 року видання Wall Street Journal повідомило, що РФ не лише передає дані супутникової розвідки іранцям, а й ділиться досвідом застосування БпЛА, отриманим в Україні. 
[17] Під час слухань у сенатському комітеті з розвідки 18 березня 2026 року директор ЦРУ Джон Реткліфф заявив, що США продовжать надавати підтримку Україні у війні з Росією, незважаючи на ескалацію навколо Ірану.